Плай

Відчуття пробудження: 7.

Ще темно. Світло крізь вікно — місяць над хребтом. Потім зник.

Подушка була розрадою. Знову прокинувся, ще темно. Вправи. Кава, екран.

Потім світанок. Хмари, низькі й сірі. Стежка в гору — чекає.

Земля й істоти на ній ніби в рівновазі. Жодного хаосу. Шум потоку.

Плаєм тут називають стежку. Питаю себе, чи плай — більше, ніж стежка, — чи це шлях. Чи є різниця. Ще не визначено.

Колія піднімається лукою, зелена й широка. Посередині біжить вужча лінія, витоптана до голої землі. Ноги — роками.

По один бік земля круто спадає до потоку. По другий — здіймається: дерева стоять високі й непохитні, смереки темні, листяні дерева починають жовтіти. Хребет угорі чекає.

На краю колії — волошка, ще розкрита. Пурпурова. Щось маленьке ще працює в ній.

Земля жива. У рівновазі. Я серед живих і невидимих — теж у рівновазі, здається. Одне питання повертається знову й знову, частіше, ніж зазвичай. Буття. Бути присутнім.

Якоїсь миті я зупиняюся біля хати. Колоди посіріли, дах провалився, віконна рама ще стоїть у стіні. Бузина переросла її, важка від чорних ягід. Руйнується, покинута. Минуле — теперішнє. Хтось тут будував, тут жив, ходив цією колією до дверей. А завтра — власники останнім часом приходять частіше, гуляючи тут.

Я повертаю назад. Униз стежкою. Чи шляхом. Та сама земля з іншого боку — внизу долина відкривається під хмарами.

Мушу бути присутнім. Один хибний крок — у багнюку або вниз крутим схилом, назустріч потоку. Потоку життя.

Сьогодні — корінь, як берегли це ті, хто сіяв за місяцем, — те, що тримає високі дерева на крутому схилі.

Удома знову дощ.

День 95
Verkhovyna, Carpathian Mountains, Ukraine
© 2026 Michel Garand | A Pilgrim's Journey | CC BY-SA 4.0
stewardship@ubec.network